Кам’янський заповідник

6 серпня 2024 року минув рік, як згасла свічка життя нашого земляка Владислава Міліціяна. Він залишився назавжди тридцятирічним…

Владислав Міліціян народився 1 серпня 1993 року у с. Ребедайлівці (нині Михайлівської ОТГ). Дитинство Владислава проходило, як у більшості сільських дітей: випасав корів, допомагав мамі по господарству, а ще встигав будувати з друзями Богданом Вербівським та Альошею Головченком курені, грати у футбол, рибалити. Односельчани згадують, що Влад був дуже жвавим, швидким в усьому хлопчиком. Невисокого зросту, худорлявий, смаглявий і симпатичний, з ледь здивованими очима та посмішкою – таким пам’ятають у Ребедайлівці Владика Міліціяна.

У перший клас хлопчик пішов у Ребедайлівську середню школу, до вчительки Л.І. Модліцької. В класі було 11 хлопчиків і 4 дівчаток. Людмила Іванівна опікала своїх вихованців, навчила старанності, поваги, вдячності. У 5 клас, за спогадами педагога Гвоздик З.О., прийшли згуртовані, працелюбні, творчі і веселі діти. Зіна Оксентіївна говорить: «Згадую свій перший урок у п’ятому класі. Уважні, широко відкриті оченята – всі готові черпати досі невідоме, нове. І серед них маленький, з вигорілим за літо чубчиком, з проникливим поглядом, у трішки завеликому піджачкові – Владислав Міліціян…»

Надія Володимирівна Шевченко, класний керівник Владислава Міліціяна у старших класах, говорить: «… його не так цікавила шкільна наука, як сама школа. Владику подобалось жити саме шкільним життям, адже тут стільки цікавого!» Вчителька згадує, що хлопчик був надзвичайно добрим і працьовитим. Завжди першим ставав до роботи, не чекав, а брався допомагати відразу, не перекладав на когось роботу, не ховався у юрбі. Ці риси характеру Владислава Міліціяна стануть домінантними у його подальшому житті. «Не так вже й важливо, які оцінки в атестаті. Передусім – людяність. Комусь треба культивувати її в собі. У Владислава Міліціяна вона була вроджена», – говорить Н.В.Шевченко.

Владиславу довелося рано подорослішати (він утратив батька в 11 років). Хлопець став опорою для мами та молодшої на 5 років сестри Насті: допомагав по господарству, заготовляв сіно та ін. В цей період життя значний вплив на формування особистості Владислава мав його дідусь Кононенко Петро Васильович. Рідні стверджують, що схожий хлопець був на батька, а статурою –
на свого дідуся Петра. Вони все робили разом, і саме від Петра Васильовича передалась онукові пристрасть до техніки. Владислав успадкував від дідуся любов до машин, а ще – уміння ретельно та терпеливо їх ремонтувати. Світлана Петрівна, мама Владислава, говорить «… вони з дідом завжди разом щось крутили… Дід дуже любив, щоб все було до ладу, завжди все змазане, не тарабанить і не торохкотить. Цього Влад у нього навчився… »

Дідусева наука вплинула і на майбутній вибір професії В.Міліціяна. Після закінчення школи хлопець навчався у Черкаському професійному автодорожньому ліцеї, де здобув професію автомеханіка. У 2011 році був призваний на строкову військову службу, яка проходила у пожежному підрозділі у м. Новоозерному (АР Крим). Після завершення служби Владислав Міліціян працював на фабриці морозива «Ажур» у м. Смілі. Згодом, у 2014 р., перейшов на роботу в Кам’янку, працював пакувальником у Національній горілчаній компанії. Тут Владислав познайомився з майбутньою дружиною Наталею Галатою. Молоді люди зустрічалися пів року, а у серпні 2015 року В. Міліціян став на захист державності України – пішов служити в зону проведення АТО. За свою службу він має відзнаку Начальника Генерального Штабу Збройних сил України – Нагрудний знак «Учасник АТО» та нагрудний знак «Ветеран війни – учасник бойових дій».

Кохана Наталія чекала Влада вдома два роки. У 2017 році В.Міліціян повернувся додому, і молоді люди вирішили поїхати на роботу за кордон. Працювали у м. Каліш (Польща) на меблевому заводі. Приїжджали додому, знову їхали. За словами Наталії, Влад ніколи не жалів за грошима. Заробив, а якщо хтось із рідних потребував фінансової допомоги, віддавав відразу. А коханій говорив: «… ми ж, правда, ще заробимо?!» Наташа його розуміла і підтримувала завжди. У 2019 році молоді люди повернулися додому, зіграли весілля. Владислав пішов працювати налагоджувальником обладнання на завод ТОВ “Національна Горілчана Компанія” в Черкасах. Допомагав родині, батькам і молодшій сестричці Насті. Дуже радів народженню племінниці Софійки, якій став хрещеним татом.

У вересні 2019 року у Владислава та Наталії народилася донечка Кіра – татова маленька «Мишка», дуже на нього схожа. Рідні та знайомі розповідають, що Влад дуже любив свою сім’ю. Для своїх дівчат він ладен був зірку з неба дістати. Любив і оберігав їх, турбувався про них, дбав про добробут, як справжній чоловік і сім’янин. Владислав Міліціян все робив для того, щоб його родина мала щасливе майбутнє. Але…

Настав день 24 лютого 2022 року – і все життя відразу розділилось на «до» і «після»… Наташа, дружина Владислав Міліціяна, згадує: «… того страшного ранку я поїхала у лікарню (донька захворіла), а Влад після хвороби (COVID-19) повіз на роботу в Черкаси лікарняний. Вже наступного дня (25 лютого) він, як колишній атовець, пішов до Кам’янського ТЦК. Вдома він сказав мені: « Я йду захищати вас, щоб ці гади не дійшли аж сюди… Я хочу, щоб з вами все було добре…». 26 лютого його разом із зятем Максимом Заболотнім (чоловіком рідної сестри) повезли в навчальний центр «Десна»…

Згодом Владислав Міліціян став воїном 45-ої окремої артилерійської бригади, яка дислокувалася у Яворівському районі Львівської області. Служив у 57 гаубичному дивізіоні, 3 самохідній артилерійській батареї, 2 самохідному артилерійському взводі, майстром-обслуги 1 гармати. Побратим В.Міліціяна з позивним «Бандера» згадує: «Я особисто, як командир нашої маленької сім’ї (гарматного розрахунку) мав честь служити, працювати, воювати і захищати нашу державу разом з Владом. Можу і хочу закцентувати увагу на першому знайомстві із ним під час формування нашого розрахунку, бо, на мою думку, це найяскравіше показує і демонструє Влада, як людину. Він потрапив у розрахунок із самого його початку, і перша зустріч була, коли він із своїм другом з Черкас підійшов до мене, і сказав одразу: «… у Юри проблеми із спиною, тому якщо треба щось чи важке піднімати чи що, то я на ту роботу, його – на легшу»… Влад, був людиною, яка вміла піклуватися і турбуватися про своїх друзів, побратимів і думала, в першу чергу, не за себе…»

Разом з побратимами з 45 ОАБр В.Міліціян брав участь в обороні Києва, воював на Харківщині та Сумщині. У спогадах вчительки Зіни Оксентіївни Гвоздик, крім теплих слів про шкільні роки В.Міліціяна, є запис: «На початку лютого 2023 року Владик був у короткій відпустці (померла бабуся Віра). Я зустріла Владислава-солдата. Обнялися. Високий, міцний, такий же проникливий погляд. «Бережися, синочок, у тебе ж сім’я, маленька донечка…» Він із сумом відповів: «Коли б же знать, де те «бережене місце»…» А в очах – відчай з надією і смуток з іскорками молодого завзяття. А потім задумався на мить, ніби щось згадав, і з різкістю додав: «Війна», – і побіг до машини…»

Так склалося, що Владислав Міліціян був серед тих, кого обрали для навчання за кордоном, адже бригада готувалась отримати на озброєння шведські самохідні артилерійські установки Archer. Перед від’їздом хлопцям дозволили побачитись з рідними. Влад не говорив нікому, крім дружини, що його можуть відпустити ненадовго. Він їхав на довгоочікувану зустріч із сім’єю, а ще – побачити новонародженого племінника. Влад так радів, що в родині з’явився нарешті козак серед дівчачого царства.

… Владислав був за кермом авто, коли відчув, що йому недобре. Зупинив машину на трасі і пересів на пасажирське сидіння… А потім йому стало зовсім погано. Хлопці зупинили машину, намагалися надати допомогу, але серце Владислава Міліціяна зупинилось… Трагедія сталася 6 серпня 2023 року біля с. Великі Сорочинці Полтавської області.

Про смерть чоловіка Наталія Галата дізналася того ж дня. Їй зателефонували із незнайомого номера і спокійний чоловічий голос повідомив, що її Влада більше немає… Війна забрала молоде життя…
9 серпня 2023 року В.Міліціяна поховали в рідному селі Ребедайлівці. Траурний кортеж живим коридором, прихиливши коліно, зустріли його земляки. На сільському цвинтарі зібралися друзі та бойові побратими, жителі громади та представники влади, аби віддати шану захисникові України.

Владислав Петрович Міліціян, міцний духом чоловік, для якого слова «честь і справедливість» – не просто слова, назавжди залишиться в серцях найрідніших людей люблячим, чуйним та турботливим чоловіком, татом, сином, братом. Для донечки, його «маленької Мишки» – він янгол з білими крилами, який зараз десь там на небі, але водночас і в її серці…У пам’яті побратимів – надійний друг, який завжди виручить, підстрахує та прийде на допомогу за будь-яких обставин, а ще підніме настрій у найскрутніших ситуаціях… Для друзів, знайомих, земляків, усіх, хто його знав, він назавжди добрий, безкорисливий, жвавий хлопчик з відкритим серцем. Для нас усіх Владислав Міліціян – мужній захисник України!

Лариса Висоцька,
старший науковий співробітник Кам’янського державного історико-культурного заповідника