Кам’янський заповідник

Минувшина кожного з населених пунктів України має чимало незвіданих моментів. Це пояснюється браком джерел та дослідників, відсутністю зацікавлення цього питання з боку органів влади чи громадських інституцій, предметною складністю проблематики тощо. Саме для цього постійно проводиться краєзнавча робота та здійснюються численні дослідження, які покликані висвітлювати маловивчені факти минулого.

Означеними складнощами характеризується й висвітлення історії містечка Кам’янка. Попри з’ясування загального перебігу історичних подій, окремі періоди залишаються маловивченими, що ускладнює розуміння суті причинно-наслідкових зв’язків. Дане дослідження покликане саме для закриття однієї з таких білих плям в історії Кам’янського краю першої третини ХІХ ст., що раніше було лише частково з’ясованим. І хоча представлені факти подані в рамках імперського періоду окупації регіону, наявні дані чіткіше розставляють акценти і в контексті власне української складової місцевої історії. Це сприяє формуванню об’єктивної картини подій та складенню цільового літопису минувшини Кам’янських земель.

Коротко опишемо хронологію подій, які відбувались у Кам’янці й околицях у ХVII – XVIII ст. Це допоможе краще зрозуміти суть досліджуваної проблематики.

Кам’янка була заснована на поч. XVII ст. Вперше у писемних документах це поселення як невеличка слобідка згадується у 1649 р. Нетривалий відтинок часу Кам’янка входила до Української козацької держави Б.Хмельницького. Але згодом містечком та сформованим тут господарським помістям у другій пол. ХVII – XVIII ст. в межах території Речі Посполитої стали розпоряджатися польські власники: Житкевичі, Яблоновські та Любомирські. У 1787 р. князь Ксаверій Любомирський продав Кам’янку та навколишні населені пункти, як частину великої Смілянської маєтності, сумнозвісному російському вельможі й імперському завойовнику – Григорію Потьомкіну.

У 1796 р., після захоплення росією разом з іншими імперіями Польщі, належні князю Потьомкіну території розділили між його спадкоємцями. Більшу частину Кам’янського ключа з понад як 25 поселеннями (містечко разом з окружними селами) успадкувала племінниця князя – Катерина Миколаївна Давидова (у першому шлюбі – Раєвська).

У 1801 р. К.Давидова з численною родиною переїхала до Кам’янки, перетворивши це поселення у центр своїх володінь. У перші роки нові власники, як представники заможного дворянського класу, жили тут на широку ногу, не шкодуючи витрат на облагородження маєтку, розваги та побутові забаганки. Але період багатства досить швидко закінчився і обширні терени Давидових, через переділ між дітьми та різні борги, значно зменшились. Як наслідок, після всіх цих розділів та перекроєнь, на 1822 р. із великого маєтку у К.М.Давидової залишилось 9 населених пунктів: Кам’янка, Юрчиха, Пляківка, Ревівка, Тимошівка, Василівка, Баландине, Голикове та Вербівка з 2959 кріпаками чоловічої статі.

Окреслені територіальні межі, попри значне урізання землеволодінь, все одно залишались досить об’ємними. За умови якісного ведення господарства тут можна було досягати високих результатів. Однак в епоху домінування феодально-кріпосних відносин, коли основою економіки була праця підневільного селянського населення, домінування екстенсивних способів ведення господарювання та мінімального використання технічних новинок в аграрному секторі, ефективно хазяйнувати у своїх маєтках вдавалось лише найздібнішим. Давидови до цієї когорти явно не входили. Однак елітний аристократичний спосіб життя вимагав великих коштів, щоб постійно підтримувати статус обраних владоможців.

У Кам’янському великому будинку, облаштованому по-багатому, з дзеркальними залами, великими покоями й гостьовими кімнатами, проводились бали та родинні зустрічі, значні кошти йшли на утримання парку та оранжерей, зводились нові культові споруди й декоративні будівлі тощо. Немало коштів у Давидових ішло на утримання обслуги, транспорту, їдальні, придбання одягу та інших необхідних предметів побуту. Немає точних даних, але очевидно, що багато фінансів витрачались родиною в ході проведення контрактових ярмарків у Києві. Щороку в січні місяці поміщики з Правобережжя і Волині з’їжджались на ярмарок, де укладали різні торгівельно-кредитні угоди, зокрема договори на продаж с/г продукції та різної сировини, що було основою для помість кріпосницької системи. Тут витрачали шалені кошти на різні розваги, бали, оренду квартир, азартні ігри тощо. Часто на контрактах поміщики не примножували, а значно погіршували свій матеріальний стан.

Такі обставини вимагали великих прибутків, чим маєток Давидових, як і багато інших поміщицьких господарств, похизуватись не міг. Але статус еліти імперського суспільства мав бути постійно підтвердженим, тому дворяни дуже часто не рахувались з витратами заради проведення звичного способу життя. Дещо поліпшували фінансову ситуацію поміщиків у цей період, як і в інші відрізки часу, різні військові загарбницькі кампанії. В даному контексті, звісно, йде мова про Наполеонівські війни 1804 – 1815 рр. М.М.Раєвський, В.Л.Давидов, взяли участь у багатьох воєнних кампаніях цього періоду, збагатившись за рахунок служби та заробивши відповідну пенсійну платню. Однак і це на рятувало поміщиків, які значно більше витрачали, ніж заробляли.

Скрутне матеріальне становище Кам’янського маєтку далося взнаки вже у другій декаді ХІХ ст. Як уже частково згадувалось раніше, через борги К.М.Давидова почала розпродувати населені пункти зі свого маєтку. Зокрема, у 1807 р. село Коханівку придбали навпіл Росовський та Заремба, у 1811 р. с.Бондурове було продане поміщику Кальнарському, у 1822 р. доньці Софії Бороздіній за 335 тис. крб. Катерина Давидова продала с.Вербівку, у 1823 р. за 230,4 тис. крб. Роговський купив с.Голикове, а у 1824 р. дворянин Замлінський придбав у Давидових слободу Василівку за 93,6 тис. крб. У результаті, після всіх цих продажів у складі маєтку залишилось 6 населених пунктів: Кам’янка, Юрчиха, Пляківка, Ревівка, Баландине і Тимошівка. За актом розподілу маєтку від 1823 р. ці поселення мав успадкувати молодший син К.Давидової – Василь Львович. Але, забігаючи наперед, зазначимо, що стати повноправним господарем Кам’янських земель йому не судилось.

Попри продаж частини маєтностей, виправити фінансовий стан Давидовим не вдалось. У першу чергу це пояснюється, як вже згадувалось вище, великими апетитами родини та численними розтратами. Через це доводилось вдаватися до старого й перевіреного методу – брати позики. Взагалі, зазначимо, що для імперського дворянства, особливо після видання у 1785 р. “Жалуваної грамоти”, життя в борг стало банальною звичкою. Державні ж органи влади створювали всі умови для займу грошей поміщиками заради їхнього максимального комфортного існування. Але цього все одно було недостатньо, тому дуже часто навіть отримані у спадок маєтки дворяни використовували саме для виплати боргів, які вони до цього постійно накопичували та примножували.

Не стали винятком у даному контексті й Давидови. Кам’янські власники постійно збільшували свої борги, при чому брали позики як у приватних кредиторів, так і в державних інституцій. У 1822 р. Катерина Давидова позичає у поміщиці А.Величковської 4400 крб., а у січні 1825 р. ще у однієї панянки – Є.Вдовіченкової – 50000 крб. До цього була ще маса різних позик, що в цілому вивело просто космічну суму боргу на період 1825 року – 1 147 885 крб. Але це було не все. 07 вересня 1824 р. Давидови взяли позику в Зберігальній казні Санкт-Петербурзької Опікунської ради під заставу всього свого маєтку 520440 крб. Загальна сума цих боргів перевищувала більше половини загальної вартості всього їхнього землеволодіння.

Характерною особливістю займів у імперській системі феодально-кріпосних відносин кінця XVIII – першої половини ХІХ ст. був той факт, що розмір позики визначався не кількістю чи якістю землі, не доходами маєтку, не наявністю джерел доходу, а кількістю кріпосних душ, записаних при останній ревізії. Тобто, кріпаки були або гарантією сплати боргу, використовуючись як раб-сила у поміщицьких маєтках, або, у разі несплати боргу, продавались і вже там працювали на нового власника заради отриманням ним у кінцевому варіанті прибутку від результатів їхньої праці. Давидови при взятті позики в Опікунській раді в 1824 р. заклали 2602 кріпака, а при займі у Вдовіченкової у 1825 р. – ще 100 осіб. Власне самі кріпаки теж окремо закладались під отримання позики їхніми власниками. Всього із більше ніж 3000 кріпаків майже всі були закладені під державні чи приватні позикові зобов’язання, часто навіть по кілька разів.

Зазначимо, що така картина стала звичною для поміщицьких маєтків Правобережжя України, і Давидови були яскравим прикладом, а не винятком у загальних тенденціях цієї господарської системи. Все це показувало суть імперської окупаційної політики, яка не рахувалась із потребами населення, задовольняючи інтереси лише найвищої суспільної верстви. Економіка, яка базувалась на праці рабів-кріпаків була приреченою, але все одно державна машина всіляко сприяла становленню такої системи взаємовідносин, не бажаючи глобально щось змінювати. Демократичний козацький устрій вже давно було знищено й українське населення сповна відчуло на собі трагедію втрати власної державності, змушене працювати та навіть жити лише по добрій волі своїх чужорідних гнобителів.

Очевидно, що навіть при стабільному розвитку суспільно-політичного життя поміщиків Давидових такий стан речей – розрахунок за боргами – потребував виважених, глибоких, розумних та чітких рішень. Але всього цього не сталось через великі геополітичні події загальноімперського масштабу.

Після завершення Наполеонівських війн, на фоні побачених російськими дворянами благ європейської цивілізації, в імперському суспільстві виник підпільний революційних рух, який пізніше назвали “декабристським”. У 1820 р. Василь Давидов долучається до однієї з таких таємних організацій – “Союз Благоденства”. Потім він очолює у Кам’янці місцеву управу ще одного декабристського угруповування – “Південного товариства”. Відповідно, тут тривалий час проводились наради, де обговорювались плани повалення самодержавства й різні економічні та суспільні реформи. Багато в чому всі ці ідеї були утопічні й недієві, маючи на меті лише оновлення стагнуючої царської системи без вирішення долі українців та інших підкорених народів, відмови від імперіалістичних планів і нових завоювань. Але, так чи інакше, побачити реалізацію цього проекту не вдалось. У грудні 1825 р., після невдалого повстання у Петербурзі, декабристський рух було придушено. Всіх же його учасників царський режим став повсюдно затримувати.

Василя Давидова заарештували у січні 1826 р. під час проведення чергових контрактових ярмарків у Києві. Очевидно, що вже тут новий власник Кам’янського маєтку, який успадкував ці землі після смерті своєї матері у квітні 1825 р., окреслював різні варіанти погашення боргів. Але чогось практичного в цьому плані йому, звісно, зробити не вдалось. Давидова відправили до Санкт-Петербургу, де після численних допитів і тривалого слідства у липні 1826 р. імперська влада визначила остаточне покарання – каторжні роботи та вічне поселення у Сибіру.

Такий стан справ обумовив перенаправлення вирішення складної фінансово-економічної ситуації у Кам’янському маєтку на інших осіб. Першим адресатом цієї доволі складної місії стала дружина поміщика – Олександра Іванівна. У березні 1826 р., В.Л.Давидов видав доручення на Олександру щодо її права на повне управління та розпорядження Кам’янським маєтком та будинками в Києві й Одесі з різними хуторами. Проте в цьому дорученні було одне важливе обумовлення – всі договори та контракти мали бути укладені з погодження двох братів Василя Давидова – Миколи Раєвського та Петра Давидова – за обов’язковим підписом одного з них. Тобто, ще на той час власник Кам’янського маєтку чітко зробив ставку на 3 особи зі свого близького родинного оточення задля вирішення масштабних фінансових проблем. Цей тріумвірат у подальшому взявся за цю справу.

Спочатку означеною проблематикою переймались О.Давидова та М.Раєвський. Об’єктивно оцінивши скрутний фінансовий стан справ маєтку, якому через всілякі борги загрожувало повне розорення, власники прийняли рішення розпродати різне майно і землі для розрахунку з кредиторами. З такою метою на чергових контрактових ярмарках у Києві, в середині січні 1827 р. Давидова і Раєвський виставили на продаж частину Кам’янського маєтку. Однак покупців не знайшлося. Хто знає, в яку сторону б розвернулась історія цього краю, якби землі придбали, скажімо, родина Терещенків чи Харитоненків. Але цього, на жаль, не сталось і московитські дворянські власники продовжили розплутувати борговий лабіринт, в який вони самі ж, через своє марнотратство та безгосподарність, втрапили.

Оскільки загальна сума боргу перевищувала більше половини загальної вартості всього маєтку, кам’янські очільники звернулись до цивільного Департаменту Київського Головного суду з метою відкриття конкурсового процесу з питань боргів. Конкурсовий процес (або суд) – це по суті визначення між кредиторами і боржниками порядку чи форми сплат існуючих фінансових зобов’язань згідно чинних норм законодавства.

У результаті, на початку травня 1827 р. конкурсний процес був офіційно відкритий. Він характеризувався насиченістю, складністю та юридичними колізіями. Під час проведення конкурсних зібрань у Кам’янці відбувались шалені суперечки, в основі яких, звісно, був матеріальний інтерес.

Вже на першому зібранні конкурсного процесу були прийняті важливі практичні рішення. Факт заборгованості Опікунській раді в Санкт-Петербурзі робив цю позику важливішою за інші приватні (партикулярні) борги, адже за діючими законами імперії до сплати позики державним кредитним інституціям закладені під заставу маєтки не могли продаватись чи розділятись між кредиторами, навіть якщо сума їхнього займу була більшою за державний. Монарша московистька влада, попри все, бажала відгородити дворянську еліту, зберегти їхнє панівне становище та отримувати від них за таку лояльність вірнопіддане служіння режиму. І це, зазначимо, дуже часто спрацьовувало. На базі означеної ситуації, представники конкурсного процесу прийняли рішення ввести над усім Кам’янським маєтком Адміністрацію. Тобто, господарською діяльністю почали керувати окремі особи, обрані представники від кредиторів та боржників, які слідкували за економікою маєтку, а всі прибутки з діяльності направляли на погашення боргів, в першу чергу – Опікунської ради.

Однак з накопиченими роками партикулярними позиками Давидових, сума яких була вдвічі більшою за державні займи, потрібно було також розібратись. На конкурсних зібраннях впродовж травня-вересня 1827 р. проведено загальний опис боргів з визначенням суми виплати для кожного з кредиторів. 5 жовтня 1827 р. для них, в ході проведення процесу, погоджено конкретну індивідуальну цифру, яка формувалась із розрахунку ціни за одного кріпака чоловічої статі, що, як вже описано вище, було головним капіталом царської економічної системи. Більшість із кредиторів погодилась на суму в 700 крб. асигнаціями за кріпака з 6 десятинами землі й 1 десятиною лісу, а решта – за 900 крб. В цю суму входив і борг Санкт-Петербурзькій Опікунській раді. Ось така ціна панування окупантської влади в результаті втрати державності українцями – всі борги звалювали на їхні плечі.

Зважаючи на пріоритетність виплати саме державної позики, погашати приватні виплати відразу було фізично неможливо. Тому в рахунок частини виплат довелось продати різну худобу та інше рухоме майно, продати за невеликі кошти частину лісу на вирубку, а також будинки поза межами Кам’янського маєтку. Але цього все одно було замало. Відповідно, для усунення даної проблеми на конкурсі призначили виплату для приватних кредиторів із маєтку, що відраховувалось уже після сплати основного платежу до Опікунської ради.

Проте не всі кредитори згодились із наявним станом речей та вимагали якнайшвидшого виконання своїх фінансових зобов’язань. Окремі позичальники звернулись напряму до вищого імперського органу – Сенату – з вимогою вплинути, згідно діючих законів, на конкурсний процес на їхню користь. Вони аргументували свою позицію тим, що самим фактом проведення конкурс визначає статус боржників та зобов’язаний приймати практичні рішення, спрямовані на підтримку саме кредиторів. Це була юридично обґрунтована претензія, що вимагало чітких пояснень.

Взагалі, в даному контексті, слід підкреслити, що конкурсний процес над маєтком Давидових, який був закладений в Опікунській раді, де-юре не мав відкриватись, тому що його діяльність, по-суті, уже була спрямована на поділ, розподіл чи розпродаж майна на користь позичальників. Резонно, що Київський Головний суд, після запиту від Сенату, спрямував відповідне питання до Кам’янки. Але на означеному конкурсі у містечку зібрались обізнані люди, які врахували всі наявні обставини та загрози.

Власне процес розпочався через норму польського законодавства, що тривалий час діяла на Правобережжі України у ХІХ ст., про суму боргу, що переважав більше половини вартості маєтку. А оскільки виявилось, що крім партикулярних, там наявна і велика державна позика, то останню було виокремлено, поставлено в пріоритетність виплати, в той час як приватним кредиторам визначені суми сплати по відсотках і майбутні прибутки з маєтку, але лише після сплати коштів в Опікунську раду. Практикуючий за результатами конкурсу поділ майна не відбувся, що в першу чергу прагнули не допустити державні інституції, а лише був проведений формальний поділ із введенням їхніх представників в адміністрації поселень маєтку з перспективою майбутнього продажу, однак лише за умови несплати боргів у подальшому. Такий стан речей задовольнив найвищі державні органи та відкинув претензії кредиторів до негайної сплати боргів із Кам’янського маєтку будь-якими наявними способами.
Зазначимо також, що впроваджена Адміністрація маєтку виділила окрему суму на утримання О.І.Давидової та її дітей, спрямовувала гроші на функціонування економічної контори, кухні, різних урядників, прислуги, власні витрати за ведення справ тощо. Але, при цьому, всі ці кошти значно зменшились, порівняно з попередніми роками, що було визначено як орієнтир для майбутнього функціонування господарства Кам’янського маєтку.

На осінь 1827 р. вже вималювалась більм-менш чітка ситуація щодо подальшої долі Кам’янського маєтку. Стало зрозуміло, що маєток у тому чи іншому вигляді, але залишиться, сплата боргів, через механізми державного регулювання, розтягнена у часі, при цьому кошти на утримання родини Давидових закладені у бюджетні розрахунки. Це стало вагомою причиною для прийняття О.Давидовою рішення щодо переїзду до чоловіка в Сибір. Саме устаткування конкурсного процесу дозволило їй це зробити. У листопаді 1827 р. вона передоручила ведення всіх господарських та майнових справ М.М.Раєвському, а також визначила його опікуном всіх її народжених у Кам’янці дітей.

Після цього Давидова поїхала до свого чоловіка. Однак повноцінно управляв Кам’янським маєтком Раєвський недовго. Вже у 1828 р. він, через стан хвороби, переклав управління маєтком та опіку над дітьми на свого брата (по матері) – Петра Львовича Давидова. Останній тут затримався надовго, безпосередньо займаючись остаточним вирішенням боргових зобов’язань.

П.Давидов прийняв справи у той період, коли проявились нові обставини конкурсного процесу. Не зважаючи на відтермінування приватних боргів та державних гарантій у збереженні поміщицького маєтку, показники економічного розвитку були невтішними. Прибутки від господарської діяльності були мізерними, в той час як кредитори, не зважаючи ні на що, вимагали виплати належних їм сум позик. Стало зрозуміло, що зберегти маєток у кордонах 1822 р. не вдасться, тож необхідно продавати власність для погашення боргів.

Вже невдовзі після офіційного призначення опікуном та управителем, Петро Давидов, у межах конкурсового процесу, почав розпродувати різні поселення для виходу з боргової ями. У 1829 р. кредиторам були віддані села Баландине, Тимошівка і Ревівка разом із заставленими тут в Санкт-Петербурзькій Опікунській раді 1400-ма кріпаками. У 1831 р. купцю Бондарєву було продано ліс Ставидлянського Люка (150 десятин) за 150 тис. крб. асигнаціями.

Такі тотальні заходи мали дієвий результат. У 1832 р. у Кам’янському маєтку, який сформувався із залишених у власності Давидових Кам’янки, Юрчихи та Пляківки із 1202-мазаставленими та майже 200-ма вільними від займу кріпаками, нараховувалось боргу у сумі “лише” 220 тис. крб. Очевидні позитивні зміни призвели до того, що у тому ж 1832 р. адміністрація над маєтком Давидових була знята, хоча всі борги на цей час ще не були сплачені.

З виокремленням родового помістя Давидових після численних продажів різних поселень маєтку у 1831 р. де-юре і завершився конкурсовий суд. Кредитори отримали або землеволодіння з кріпаками або документальні завірення сплати партикулярних боргів, що гарантувало їм подальші стабільні виплати. Існування ж маєтку забезпечили імперські інституції, штучно унеможлививши його повне розорення. Невдовзі це дало практичні результати. На 1835 р. кредиторська заборгованість із відсотками становила уже 105 тис. крб. асигнаціями.

У подальшому П.Давидов спрямовував свою роботу на збільшення прибутковості маєтку, з чого йшла оплата на погашення боргів. Також раз на півроку опікун і управитель Кам’янського помістя складав звіти про економічний стан маєтку та надсилав їх до Київської палати цивільного суду.

На 1837 р. на уже сформованому після різних продажів, в результаті конкурсового процесу, маєтку у складі Кам’янки, Юрчихи та Пляківки нараховувалось 1390 кріпаків чоловіків та 1484 – жінок. Більшість із них були заставлені в банківських установах та ще роками своєю тяжкою працею розраховувались із поміщицькими позиками.

Такий стан речей, по суті, став кінцевим результатом конкурсового суду. Територіально Кам’янський маєток значно зменшився та внутрішньо переорієнтував структуру власного господарства. Наявні ж на той час борги, попри різні обставини, були посильними для сплати, чому особливо посприяв промисловий прорив наступних років – зокрема, будівництво у 1844 р. у Кам’янці цукрового заводу.

Після смерті у 1843 р. П.Л.Давидова опікуном маєтку з 1845 р. став граф О.Бобринський (саме він посприяв будівництву цукроварні). І лише у 1852 р. ці землі офіційно успадкували старші сини Василя Львовича Давидова – Микола і Петро. У 1856 р., після повернення із Сибіру їхньої матері Олександри Іванівни Давидової (Василь Львович помер у 1855 р.), вона також увійшла до складу власників Кам’янського маєтку. Загалом Давидови володітимуть цими землями аж до кінця 1917 р.

В цілому, підсумовуючи вищесказане, можна стверджувати, що конкурсовий суд мав важливе значення для фінансового та адміністративно-господарського стану Кам’янського маєтку. Факт запровадження цього процесу обумовлений численними боргами власників та їхніми необдуманими витратами. Наслідком діяльності суду став розпродаж більшої частини поміщицької власності та введення контролю за прибутками маєтку. Повне розорення помістя унеможливив правовий захист з боку державних імперських органів землеволодінь дворянської верстви суспільства. Це призвело до сформування остаточної територіальної форми Кам’янського маєтку та визначило особливості його господарської системи. У такому стані володіння проіснувало до початку ХХ ст.