Кам’янський заповідник

Стартував процес реставрації дерев’яних скульптур з Кам’янського парку. Фігури уже демонтовано та складено в окремому місці, де їх будуть очищати, оновлювати та приводити до належного вигляду. Після цього скульптури перевезуть у раніше визначене місце – на алею біля р.Тясмин.

З метою детальнішого ознайомлення історії створення цих скульптур та хронології життя їхнього автора – Бориса Плаксія – пропонуємо до огляду відповідне дослідження.

Історія створення ансамблю садово-паркової скульптури у м. Кам’ янка

На території Кам’янського парку, в його нижній частині, розміщуються кілька десятків величних пам’яток мистецтва – дерев’яні скульптури. Вони були встановлені тут наприкінці 1980-х рр. і стали окрасою сформованого тоді дитячого парку із різними атракціонами: каруселями, гойдалками, зонами відпочинку та інше. На жаль, через різні обставини атракціонів уже немає, однак скульптури ще й досі радують око кам’янчан та гостей міста. Пам’ятки були зроблені дуже якісно, а їхня мистецька та художня цінність вражає спеціалістів і поціновувачів культури.
Автор цих прекрасних скульптур – геніальний художник, графік, монументаліст, живописець Борис Іванович Плаксій. Саме про біографічну лінію митця та особливості створення ним дерев’яних скульптур у Кам’янці йтиметься у даному дослідженні.

Борис Плаксій родом з м. Сміли Черкаської області. Саме тут майбутній художник народився у 1937 році та провів своє дитинство. Ще в 5-річному віці Б.Плаксій ледь не розпрощався із життям – він захворів черевним тифом і в тяжкому стані був шпиталізований. Саме тут, пролежуючи довгий час на лікарняному ліжку, він вперше попросив принести йому аркуші та фарби. Малювання надало йому надію на майбутнє, оскільки хлопець зображував на папері власні болі та переживання. Успішно здолавши недугу, Борис не покинув свого захоплення, продовжуючи розвивати природні здібності й таланти у живописі [3, 18].

Майбутній митець рано втратив батька, який пройшов всі фронти радянсько-німецької війни. Через рани та різні захворювання Іван Плаксій швидкоплинно помер, встигнувши побудувати для родини хату та льох. Але відсутність батька-годувальника відчутно вплинула на сім’ю та її подальшу долю.

Після смерті тата у сім’ї, звісно, почалися проблеми із матеріальними статками, тому Борис після закінчення школи переїхав до Києва, де оселився у свого дядька. Б.Плаксій працював токарем на київському заводі “Головмашмед”, паралельно відвідуючи художню студію при одному із столичних машинобудівних заводів. Його головним завданням у цей час було підготуватися до вступу в Київський художній інститут. Два роки поспіль, у 17 і 18 літ, Борис “штурмував” столичний виш. Але результати виявилися негативними, тому мрія юнака залишилася нереалізованою.
Невдалий вступ до інституту мав свої прямі наслідки: Б.Плаксія мобілізували до війська, і він два роки прослужив у Кронштадті на флоті радіотелеграфістом. Попри складні обставини, митець продовжував малювати, не полишаючи наміру стати професіоналом у своєму творчому покликанні.

Розчарувавшись у спробах підкорити столицю України, Борис Плаксій вирішив податись до Дніпра (тодішнього Дніпропетровська), де вступив у місцеве художнє училище. Сам митець так коментував цю подію: “Не любив ніколи телячого буму: куди усі – туди і я… Отож шукав чогось свого, вчився в життя і в натури” [2, 106].

На третьому курсі училища, за визнанням викладачів, Борис краще за них малював портрети. Його ж картина “Кріпильники” перемогла на конкурсі студентських робіт та була занесена до фондів постійного зберігання його закладу.

Посеред навчання в училищі стало зрозуміло, що митець переріс цей провінційний рівень, де йому вже було тіснувато для власної самореалізації. Тому Б.Плаксій покидає Дніпро і з третьої спроби таки вступає у 1960 р. в Київський художній інститут. Тут він натхненно проведе свої наступні 5 років.

Період навчання, творчого зростання та набуття досвіду в інституті став одним із найкращих у житті живописця. Завдяки своїм здібностям, таланту та досвідченим педагогам, які розвинули його майстерність, Борис Плаксій професійно виріс, навчившись реалізовувати власне творче поприще в різних галузях образотворчого мистецтва: живопис, різьба, скульптура, графіка та ін. Всі бачили та розуміли, що виростає справжній Майстер, однаково чудовий у різних сферах мистецтва [3, 18].

Дипломним твором художника стала картина “Спрага”, де він зобразив потомлених радянських солдатів після бою з нацистами, які від виснаження пили воду з болота. Жорстока реальність такої сцени, що дійсно проявлялось в часи страшної війни, дуже не сподобалась парточільникам інституту. Борису навіть не виписали диплом про закінчення навчального закладу через такий негідний з точки зору владної ідеології вчинок. І лише випадковість його врятувала. В інститут приїхав один із начальників з Москви, запримітив цю картину, захопився нею і навіть забрав на виставку. Борису заднім числом таки дали диплом, але неприємні враження, звісно, залишились. Це стало першим, але не останнім випадком у протистоянні Б.Плаксія з комуністичним режимом в царині мистецько-культурної роботи [2, 107].

Після завершення художнього інституту Б.Плаксій почав реалізовувати свої багаті мистецькій таланти в художній сфері. Цьому дуже посприяла і епоха, яку він застав. Під впливом політики М.Хрущова щодо десталінізації та лібералізації суспільного життя у різних сферах суспільства – літературі, живописі, скульптурі, театрі – сформувались представники так званих “шістдесятників”. Вони творили за власним баченням реальності, не будучи сковані комуністичними приписами мистецького розвитку. Це призвело до появи видатної плеяди майстрів, роботи яких у різних галузях дуже збагатило як власне національний, так і світовий культурний фонд. Борис Плаксій гармонійно влився до когорти “шістесятників”, ставши одним із найяскравіших представників у сфері живопису даного періоду [1, 5].

Кінець 60 – поч. 70-х рр. ХХ ст. став розквітом його мистецько-творчої кар’єри. Працюючи на Київському комбінаті монументально-декоративного мистецтва, Б.Плаксій успішно виконує різні творчі замовлення в столиці та інших містах: розписує кафе “Пролісок”, “Полтава”, “Вітряк”, працює над ескізами розписів приміщень для історичного факультету Київського університету, створює мозаїчне панно “Прапор перемоги” для музею у Краснодоні (нині – Луганщина), малює фрески у Володимирівському соборі у Києві, Горянській ротонді в Ужгороді тощо. Багато цих об’єктів він створює з іншими талановитими художниками: Аллою Горською, Віктором Зарецьким, Опанасом Заливахою та ін. Але в цій плеяді Борис Іванович окремішно виділявся, як наслідок про нього писали газети, брали інтерв’ю, ставили як приклад для наслідування [2, 107-108].

На жаль, романтична епоха “шістдесятництва” швидко минула, й комуністична тоталітарна машина стала зачищати всі прорахунки системи, яка допустила такі відносно вільні умови для своїх громадян. Після приходу до влади в СРСР Л. Брежнєва у 1964 р. більшовицька влада почала поволі згортати всі мистецькі прояви й відхилення, сформовані у попередні роки, реставруючи репресивні порядки та чітке регулювання розвитку всіх життєвих галузей. Опозиційних системі митців і політичних діячів почали переслідувати, арештовувати, “правильно виховувати”, підкоряючи їхню волю системним цілям. Звичайно, у ці лещата потрапив і Борис Плаксій.

Ще раніше, працюючи у одному з київських художніх училищ викладачем, він включав студентам запис віршів, які читав опальний поет Василь Симоненко (убитий у Черкасах у 1963 р.). Через це Плаксія вигнали із закладу, але тоді все це якось минуло. Далі у 1968 р. Борис Іванович підписався разом із іншими 139 митцями під листом із закликом до влади припинити у СРСР “ресталінізацію” й відновлення репресій [6].

Однак і така дія від художника не стала для нього вирішальною, адже комуністи лише підбирались до остаточного удару. Але це все ж таки відбулось, вже у 1971 р. Б.Плаксію замовили розписати кафе “Хрещатий Яр” у Києві на тематику відображення історії України крізь призму особистостей. Митець з радістю виконав справу, зобразивши видатних українських діячів: Тараса Шевченка, Павла Тичину, Максима Рильського, Миколу Бажана, Івана Драча та ін. Однак партійним очільникам не сподобався цей підхід до розпису, й Борису наказали переробити зображення, прибравши портрети та замінивши їх на якісь нейтральні картини. Плаксій навідріз відмовився. Як наслідок, цей високохудожній розпис два місяці зі штукатуркою відбивали у приміщенні кафе, а сам Б.Плаксій, розуміючи що на нього чекає, звільнився з комбінату (знаючи, що його так чи інакше приберуть) і пішов на вільні хліби [7].

Через свою політичну позицію Бориса Івановича не прийняли до Спілки художників, а це обмежувало його в мистецькій сфері: він не мав права мати майстерню, навіть фарби й обладнання було проблемно придбати. Тому він робив усе що міг: виконував індивідуальні замовлення, малював стенди, здійснював різьблення по дереву, розписував їдальні, більше того, виконував замість інших художників, які були слухняні системі, їхні замовлення, по-суті будучи у позиції “білого раба” тощо. Але так тривати вічно не могло, тим паче владна система постійно за ним слідкувала. Тому Б.Плаксій приймає дуже сміливе і правильне рішення – він їде у Сибір, подалі від чекістського ока, “на заробітки”.

У Тюмені, де він пропрацював впродовж 1971 – 1978 рр., такі видатні живописці й майстри були на вагу золота. Тут Борис Іванович, виконуючи різні замовлення, заробив кошти на кооперативну квартиру й у 1978 році повернувся до Києва. Тут він знову влаштувався на комбінат монументально-декоративного мистецтва Художнього фонду УРСР. Цьому посприяв той факт, що одним із керівників Спілки художників став його викладач із Дніпропетровська [6].

Через відмову відкликати свій підпис з листа від 1968 р. про припинення ресталінізації, Б.Плаксія знову не включають у Спілку художників. Але попри це, його геніальні здібності не можна було не застосовувати на практиці. Зокрема, він розписує приміщення Київського молодіжного театру, підземний перехід біля палацу “Україна”, різні їдальні, дитячі садки, заводи тощо. Також Борис Іванович (разом із М.Вознесенським) працює над великою монументально-декоративною композицією для Чернігівського музею М.Коцюбинського.

Під впливом політики “Перебудови” М.Горбачова у 1987 р., нарешті, проходить перша персональна виставка Б.Плаксія. Це відбувається у приміщенні Інституту фізики Академії наук України. При цьому, нагадаємо, живописець ще й досі не був включений до Спілки художників. Саме за такого стану речей і застає митця 1989 рік, коли його направили до Кам’янки виконувати чергове замовлення від Художнього фонду [3, 19].

У 1975 році, до 150-ліття з дня повстання декабристів, було реконструйовано Кам’янський парк, який був названий “імені Декабристів”. Тут були встановлені нові скульптури, заасфальтовані центральні алеї, викладені гранітні сходи тощо. Оновлення зазнала і нижня частина парку, яка розміщувалась поодаль. Однак основні зміни тут відбулись уже у 1980-ті рр. Ця ділянка розглядалась очільниками міста та району як зона відпочинку для дітей, відповідно, тут були вмонтовані різні атракціони: каруселі, машинки на радіоуправлінні, дитячі круглі “ромашки”, гойдалки “човники” та ін.

Для того, щоб візуально підкреслити і зобразити тематику цієї частини парку в керівників міста виникла ідея виготовити та встановити тут дерев’яні скульптури. Як наслідок, на поч. 1989 р. голова райвиконкому Михайло Васильович Татаринов звернувся з відповідною ініціативою до Художнього фонду УРСР. Зважаючи на складність задуму, витонченість цієї роботи та скрупульозність праці Худфонд направив до Кам’янки найкращого майстра комбінату монументально-декоративного мистецтва – Бориса Плаксія. Також разом із ним відправили ще одного майстра – Петра Гуртового. Цей дует поєднали зовсім невипадково: Б.Плаксій був родом зі Сміли, а П.Гуртовий – з Тального. Тому, очевидно, обох земляків відправили на рідну для них Черкащину з метою кращого освоєння на нових, але в той же час знайомих для обох майстрів місцях [5, 110].

Митці приїхали до Кам’янки в травні 1989 р. і розмістились в одній із кімнат комплексу приміщень Виробничого управління житлово-комунального господарства (ВУЖКГ). Дана структура була збудована на початку 1980-х рр., включаючи до свого складу різні підприємства: деревообробний комбінат, цех із виготовлення виробів з каменю, обробка металів та ін. Тут же було зроблено окрему комірчину з кімнатами, де проведений санвузол і встановлені ліжка (для сторожів). В одній із них і поселились київські художники [4].

Голова райвиконкому М.Татаринов поставив завдання митцям створити скульптури із дерева на тематику персонажів різних дитячих творів, зокрема казок О.Пушкіна, з яким тісно пов’язана Кам’янка. Обдумавши поставлену ціль та оцінивши місце у парку, де запланували поставити пам’ятки, Борис Плаксій, як головний скульптор київського дуету, по-своєму інтерпретував задум, відхилившись від початкового плану кам’янських очільників. Він розміркував, що казкові персонажі типу “жабки”, “лисички”, “ведмедя” чи “вовка” зовсім не впишуться в об’ємний простір паркового масиву, й тому запропонував своїх героїв скульптур. На основі власного філософського світобачення, досвіду епохи “шістдесятництва”, виплеканої роками неймовірної майстерності Борис Іванович захотів зробити образи різних міфологічних персонажів, героїв окремих казок та різних українських символів, що гармонійно прикрасило б парк й підкреслило його тематику. Після узгодження з керівництвом цієї ідеї закипіла робота [5, 111].

Матеріалом для дерев’яних скульптур був обраний, звісно, що дуб. Сам Б.Плаксій зазначав, що йому, в цьому контексті, пощастило. Коли прокладали газопровід Уренгой-Ужгород, то вирубували просіку в дубовому лісі в сусідньому до Кам’янки селі – Тимошівці. Ті дерева відлежувались понад десять літ, дерево вже було сухе, що оптимально служило для обробки та різьблення. Дуби завезли на територію комплексу ВУЖКГ, де на обширній території біля виробничих цехів і проходила ця скурпульозна праця [7].

Основний тягар виробництва взяв на себе Б.Плаксій. Його колега П.Гуртовий займався бюрократичною писаниною та зовнішньою грубою обробкою дерева (пиляв бензопилою брили, вирубував сокирою окремі ніші тощо). Все ж “внутрішнє оздоблення” (різьблення, ручна праця стамескою і молотком, обробка зубилом і долотом) та “зовнішній марафет” забезпечував саме Борис Плаксій.
Зазначимо, що робота над цими фігурами тривала впродовж теплого періоду часу (травень – вересень) 2-ох років: 1989 та 1990 рр. Майстри приїжджали наприкінці весни, насичено працювали і від’їжджали на початку осені. Тобто, це був довготривалий процес заради виготовлення високоякісного продукту.

Слід підкреслити, що така робота проходила зовсім непросто: у спеку сходило 7 потів, допоки витесувалось те чи інше зображення, оскільки дуб, як ми знаємо, дуже міцний. Об’ємні колоди були важкими, але їх потрібно було часто перевертати, тому за день доводилось фізично гарно натягатись, пораючись біля них. І добре, що і П.Гуртовий, і Б.Плаксій вийшли кремезними за статурою, що практично допомогло у справі. Однак, все одно, напрацювались вони, особливо останній, за весь цей час добряче [4].

Хоча різьблення по дереву також дуже імпонувало та подобалось Б.Плаксію, він був, в першу чергу, художником. Тому в період виготовлення скульптур митець дуже скучав за малюванням. І коли була якась нагода чи вільна хвилина, він обов’язково використовував нагоду для живопису. Зокрема, будучи геніальним портретистом, Борис Іванович намалював кількох робітників підприємства (водіїв, механіків, інженерів), у проміжках між своєю тяжкою працею. Це було цікаво як для кам’янчан, яких за 2 години наживо малювали на папері, так і для майстра, в якого “чесалися” руки від бажання створити картину. Взагалі люди на підприємстві з великим азартом спостерігали за роботою Б.Плаксія, дивуючись його неймовірному таланту.

За цей час у Кам’янці Борис Іванович встиг також оформити їдальню ВУЖКГ, для якої він на великих картонних блоках намалював 4 зображення пір року у вигляді образів жінки в поєднанні з виром природи відповідного сезону. Ці картини тривалий час прикрашали вказане приміщення, а потім були перевезенні у фойє міського готелю [4].

В результаті великих зусиль, після майже восьми місяців наполегливої та витонченої роботи, восени 1990 р. виготовлення дерев’яних скульптур було остаточно завершено. Їх всіх розмістили, як і планувалось, у нижній частині Кам’янського парку, що гармонійно доповнило ще раніше вмонтовані тут атракціони та різноманітні розваги. Скульптури з дерева стали справжньою візитівкою цього своєрідного скверу відпочинку для дітлахів, поєднуючи у собі зображення як міфічних персонажів, так і специфічну українську тематику.

Перші чотири фігури цього комплексу – це відображення різних пір року. Борис Плаксій дуже любив жіночі образи у різній інтерпретації, в даному контексті показуючи їх в символічному втіленні тієї чи іншої сезонної пори. Відповідно, ці скульптури постають у образах жінок у давньоукраїнському вбранні, на якому прослідковуються чіткі візерунки, які можна порівняти з трипільськими орнаментами. Для кожної пори року характерні елементи, які довершують пам’ятки: квіти, соняшники, плоди, сніжинки тощо.

Створення цих скульптур автором багато в чому спричинено навіянням від великого Кобзаря. Яскравим прикладом шевченківської тематики є образ “Катерини”. Вона зображена з дитям, як вияв символу материнства і жіночності. Однойменна поема українського пророка є одним із його найвизначніших творів, асоціюючись безпосередньо з митцем та головною тематикою його віршів – показ реального життя простих українців доби ХІХ ст.

Жіночий образ втілений ще в одній скульптурі, яка називається “Тополя”. Струнка, висока, елегантна дівчина як класичне втілення українки-селянки Наддніпрянщини ХІХ – поч. ХХ ст. – все це відтворено в цій чудовій пам’ятці.

Серед скульптур представлені й оригінальні лави для сидіння. Це виключно авторський задум – створити такі декоративно-прикладні штуки химерної форми з міфологізованими образами казки, як підтвердження задумки кам’янських керівників про зображення на дереві героїв різних дитячих творів.

Казковий світ та його персонажі знайшли втілення у двох скульптурах. Вони герої одного твору – казки О.С.Пушкіна “Про рибалку та рибку”. Це зображення дідуся-рибалки, якому пощастило впіймати чарівну золоту рибку та його дружини, яка через жадібність та необмежені бажання залишилась в злиднях із розбитим коритом [5, 111].

Кілька фігур із цього комплексу присвячені міфологічній тематиці. Зокрема, відосібно виділяється образ “Прометея”. Ця пам’ятка, як відзначав Борис Іванович, є втіленням його самого. Подібно до Прометея, який після сотні літ страждань звільнився з кайданів, так і Б.Плаксій, окутий кайданами, постійно проривався та прорвався на мистецько-художньому поприщі, незважаючи на поневіряння та забуття [4].

Ще одна скульптура відображає раніше згадану шевченківську тематику – “Козак-бандурист”. Скульптура показує традиційного співця славетної козацької минувшини, який був по суті усним істориком для народних мас, співаючи про долю окремих героїв, події давнини, різні трагічні епізоди тощо. Таким чином унеможливлювалось забуття української історії в умовах асиміляторської політики російської імперської влади.

Властиво авторською композицією, де можна знайти поєднання як шевченківської, так і власне української тематики, є скульптура під назвою “Козацька пісня”. Автор зобразив трьох козаків із традиційною для запорожців зачіскою, які символізують українське вояцтво – оборонців своєї землі [2, 109].

Саме таким є короткий огляд ансамблю садово-паркової скульптури у Кам’янці, який радує очі містян та гостей вже впродовж 30-ти років. На жаль, із майже 40 дерев’яних скульптур, створених автором у 1989-1990 рр., нині залишилося лише 17 [5, 112]. Їхній стан погіршується, вимагаючи негайної реставрації. Усвідомлюючи, що це дуже високоякісний мистецький продукт, маємо сподівання, що і скульптури, і сама територія парку, де вони розміщені, вже невдовзі будуть модернізовані.

Творець же цих скульптур є чудовий художник та майстер Борис Іванович Плаксій, чиї роботи у різних галузях мистецтва – скульптурі, живописі, різьбленні – є витворами геніальної думки.
На завершення розповіді скажемо, що вже після здобуття Незалежності Україною до Бориса Плаксія прийшло заслужене визнання. В нього відбулось чимало персональних виставок, у тому числі й за кордоном. Він жив у Києві, творив у своїй майстерні.

У 2001 році Борис Іванович отримав почесне звання “Заслужений художник України”. Однак при цьому він все одно не був членом Спілки художників України. Як говорив сам майстер: “Прожив я без цього 60 років, то іще кілька проживу”.

У 2007 році за серію портретів “Творці Незалежності”, на яких він зобразив видатних діячів суспільно-політичного та мистецького руху України (С.Петлюра, М.Грушевський, В.Стус, В.Чорновіл, А.Горська та ін.) Б.Плаксій отримав найвищу нагороду – Шевченківську Національну премію (в галузі мистецтва). Це стало заслуженою винагородою за його визначну діяльність.

Борис Іванович був двічі одруженим. Від другого шлюбу (дружина Валентина) в нього народився син, якого назвали Борисом. Він продовжив справу батька на мистецькій ниві – став режисером-постановником [6].

У 2012 році Б.Плаксій на 75-му році життя відійшов у вічність. По собі він залишив лише добру пам’ять, своїми геніальними художніми творіннями закарбувавши власне ім’я золотими літерами в історію мистецького руху України. У Кам’янці про нього постійно згадують, коли проходять алеями “ижнього” парку, які прикрашають величні дерев’яні скульптури.

ОЛЕКСАНДР МУШТА,
Кам’янський заповідник

Список використаних джерел та літератури
1. Борис Плаксій. Зухвалий виклик: каталог виставки / Аукціонний дім «Золотое сечение». – Київ: Huss, 2018. – 40 с.
2. Бушак С. «Між берегів, що їх любила слава…» Борис Плаксій: від «Хрещатого яру» до «Творців незалежності» / С.Бушак // Музейний провулок. – 2004. – № 2. – C. 106-113.
3. Клід Г. Борис Плаксій – могутній талант / Г.Клід // Нові дні: український універсальний журнал. – 1991. Vol. XLII. Травень. – № 495. – С. 18-20. – Режим доступу: http://diasporiana.org.ua/…/uploads/books/20031/file.pdf.
4. Матеріали польових досліджень автора. – Спогади Андрущенка Миколи Михайловича, 1952 р.н., мешканця м.Кам’янка, Черкаської області.
5. Могилка А. Перебування і творчість Бориса Плаксія в місті Кам’янка / А.Могилка // Літопис історії України: новітня доба. – Збірник матеріалів науково-практичної конференції. – 4 грудня 2019 року / Редкол.: П.Я.Степенькіна (відп. ред.) та ін. – Корсунь-Шевченківський: ФОП Майдаченко І.С., 2020. – С. 109-113.
6. Плаксій Борис / Життєпис [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://archive-uu.com/ua/profiles/boris-plaksij.
7. Сущенко О. Борис Плаксій: як перегукуються світи / О.Сущенко [Електронний ресурс] // Як справи, Київ. – 2005. – № 188. – 11 жовтня. – Режим доступу: http://kakdela.kiev.ua/17599/art/5710.html.