Кам’янський заповідник

Історія Кам’янки для широкого загалу характеризується загальновідомою фактологічною основою. На жаль, ці дані, через вплив імперського та комуністичного режимів, мають скривлену ідеологічну лінію, в зв’язку із чим минувшина краю часто асоціюється не із різними українськими, а з окупантськими державними утвореннями. Але навіть у даному аспекті, через брак різних джерельних даних, сформувалось чимало подієвих краєзнавчих неточностей, які тривалий час вважались істиною. Заради усунення цієї проблематики, а також об’єктивного висвітлення суспільного та господарського життя у період панування московських форм імперій, необхідно глибше вивчати означені історичні періоди. Про один із невідомих раніше фактів у ХІХ ст. і йтиметься в даній статті.
Задля кращого розуміння тематики, слід коротко охарактеризувати історію містечка та утвореної тут господарської маєтності.

Кам’янка була заснована на поч. XVII ст. Вперше у писемних документах це поселення як невеличка слобідка згадується у 1649 р. Нетривалий відтинок часу Кам’янка входила до Української козацької держави Б.Хмельницького. Але згодом тут у другій пол. ХVII – XVIII ст. у межах території Речі Посполитої розпоряджалися різні польські власники: Житкевичі, Яблоновські та Любомирські. У 1787 р. князь Ксаверій Любомирський, по суті в ультимативному порядку, продав Кам’янку та навколишні населені пункти сумнозвісному російському вельможі й імперському завойовнику – Григорію Потьомкіну.

У 1791 р. Г.Потьомкін помер. Оскільки він не мав прямих нащадків, за його обширні володіння на різних теренах почалась боротьба серед численних родичів. І лише у 1796 році, після остаточного захоплення росією разом з іншими імперіями польських земель, належні князю Потьомкіну території нарешті розділили між його спадкоємцями.
Більша частина так званого Кам’янського ключа успадкувала племінниця князя – Катерина Миколаївна Давидова (у першому шлюбі – Раєвська). До її володінь ввійшли наступні населені пункти: Юрчиха, Тимошівка, Кам’янка, Бондурове, Бовтишка, Улянине (нині – Олянине), Несваткове, Івангород, Пляківка, Ревівка, Коханівка, Телепине, Вербівка, Голикове, Баландине, Василівка, Оситняжка, Пастирське, Розуміївка та ін.

Тривалий час щодо сімейства Давидових у Кам’янці склався певний пієтет та позитивне сприйняття через майбутню участь у декабристському русі, але насправді вони були звичайними представниками держави-загарбника. Ставши власниками, Давидови, де-факто, очолили окупаційну адміністрацію захоплених імперським режимом територій. Користуючись привілеями від влади як дворянська еліта, вони вводили тут різні монархічні правила та займались упокоренням населення.

Однак попри різного роду сприяння та показну велич, гарних господарників із Давидових не вийшло. З часом їхні обширні терени, через переділ між дітьми та борги, значно зменшились. На 1822 р. Кам’янський маєток складався уже лише із 9 населених пунктів: Кам’янка, Юрчиха, Пляківка, Ревівка, Тимошівка, Василівка, Баландине, Голикове та Вербівка.
У 1825 р. помирає Катерина Давидова. Відповідно, маєток успадковує її молодший син – Василь Львович. Але довго побути у статусі власника він не зміг. За участь у декабристському русі його у січні 1826 р. заарештували, а згодом – засудили до каторжних робіт та вічного поселення у Сибіру.

Після заслання В.Давидова справами у маєтку спочатку займалась його дружина Олександра, а після її від’їзду у 1827 р. до чоловіка на заслання – 2 брати: М.М.Раєвський (1827 – 1829 рр.) та П.Л.Давидов (1829 – 1843 рр.). Всі вони вирішували проблему з великими боргами, які накопичились у маєтку за попередні роки. В результаті більшість населених пунктів поміщицької маєтності довелось розпродати в рахунок боргу. На 1837 р. маєток складався з Кам’янки, Юрчихи та Пляківки, де нараховувалось 1390 кріпаків чоловіків та 1484 кріпаків жінок.
У 1843 р. помирає П.Л.Давидов. Вже невдовзі опікуном Кам’янського маєтку став граф О.Бобринський – власник Смілянської маєтності. Саме завдяки йому у 1844 р. у Кам’янці збудували цукровий завод та налагоджене відповідне господарське виробництво. У статусі опікуна Бобринський пробув до поч. 1850-х рр., допоки маєток не успадкували прямі нащадки – діти Василя Львовича Давидова. Але тут виникло чимало проблем.

Не всі із дітей В.Л.Давидова претендували на спадок батька. Ті з них, які народились пізніше у Сибіру (їх було аж 7) взагалі не були дворянами, в той час як народжені в Кам’янці ще до заслання батька (6 синів і доньок) мали різний правовий статус. Успадковувати та розпоряджатись майном і відповідно стати спадковими дворянами, могли лише ті, хто народилися у законному шлюбі. А оскільки В.Давидов одружився лише у травні 1825 р. на це претендували лише 2: Петро (1825 р.н.) і Микола (1826 р.н.) Давидови. Однак і їхня легітимація проходила у дуже складних умовах, чому негативно посприяла справа декабристів. І лише у травні 1845 р. Петро Давидов, а у листопаді того ж 1845 р. – Микола, набувають офіційного статусу дворян з усіма відповідними привілеями.
Однак відразу стати власниками Кам’янського маєтку молодим Давидовим завадили різні проблеми. Петро з 1845 р. служив у війську. Далі він у 1850 р. поїхав до батьків в м.Красноярськ, де вони відбували заслання. Саме тут П.Давидов одружився. Його обраницею стала Є.Трубецька, з якою вони взяли шлюб у 1852 р. У цьому ж році Петро Давидов офіційно став співвласником Кам’янського маєтку, але осісти тут він з дружиною не захотів. Пара переїхала до м.Сабли у Криму (придане Трубецької), де вони в подальшому і жили. Відтоді П.Давидов у Кам’янському маєтку бував нечасто, а в майбутньому тут жили його нащадки – діти та внуки.

Інший спадкоємець помістя – Микола Давидов – теж не міг легітимно увійти у володіння через військову службу, на якій він перебував із 1846 р. І лише у 1852 р., після звільнення з війська через стан хвороби, Микола Васильович Давидов остаточно повернувся до Кам’янки, ставши разом із Петром офіційними співвласниками місцевого маєтку. У жовтні 1855 р. у Красноярську помер В.Давидов. Невдовзі учасникам декабристського руху була проголошена амністія, і у 1856 р. дружина Василя – Олександра Іванівна – повернулась до Кам’янки. В подальшому вона тривалий час жила тут лише влітку, в більшості мешкаючи з дітьми у Києві.

Отже, на середину 1850-х рр. сформувалась наступна господарська і майнова ситуація щодо Кам’янської поміщицької власності. Після різних продажів та розділень маєток у складі Кам’янки, Юрчихи, Пляківки та частини окружних територій перебував у співволодінні Петра і Миколи Давидових. Керував тут справами М.Давидов, який жив у Кам’янці після відставки з воєнної служби. П.Давидов перебував з сім’єю у Криму, але всі господарсько-фінансові рішення у маєтку здійснювалось за його згоди.

Зазначимо, що всі означені вище події з поділом, продажем та розвитком Кам’янського маєтку відбувалось за рахунок підкореного українського населення. Російські дворянські власники Давидови, яким дістались ці землі від родича в результаті чергового імперського завоювання, розглядали цю ситуацію як даність та без будь-якого дискомфорту. Згідно існуючих у той час законів, свої борги поміщики заставляли під кріпаків, якими ж вони часто і розраховувались або експлуатували їхню безоплатну працю для отримання прибутків. Пізніше, після скасування кріпацтва у 1861 р., оплата селянам була мізерною, в той час як власники, за рахунок визиску з найму, накопичували свої капітали. Давидови, в даному контексті, були яскравим прикладом існуючого укладу. Представляючи еліту держави-окупанта, вони на власний розсуд розпоряджались наявними матеріальним і людським ресурсами та поширювали загальноімперські світоглядні наративи.

Після повернення до Кам’янки Микола Давидов безпосередньо управляв господарством недовго. За ідеологією він був типовим імперським шовіністом, але при цьому свій час бажав проводити над вивченням філософських трактатів, читаючи книги та за відносно безтурботного існування. Тому, дуже швидко зрозумівши байдужість до господарських справ, М.Давидов почав шукати собі заміну. І така людина знайшлась. Вибір був зроблений на користь його молодшого брата – Льва Васильовича Давидова. Він був одним 7 дітей, народжених у Сибіру, тому був позбавлений дворянських прав. Після амністії декабристів у 1856 р. ці права були відновлені, але без можливості успадкування майна батьків.

Лев Давидов позитивно відгукнувся на пропозицію брата і наприкінці 1860 р. переїхав до Кам’янки, де офіційно став управителем поміщицького маєтку. Тут він досить швидко зумів налагодити економічні справи. Реально зрозумівши перспективи цукроваріння, новий управитель значно покращив роботу цукрового заводу в Кам’янці, переорієнтувавши с/г виробництво на вирощування буряка. Це дало значимий позитивний результат. Вже до кінця 1860-х рр. дохідність Кам’янського маєтку зросла з кількох десятків до ста тисяч крб.

Л.Давидов обіймав посаду управителя майже 27 років. Очевидно, цей час був би ще довшим, однак цьому завадили незгоди в родинному колі його старших братів.

М.В.Давидов не мав своєї сім’ї. Він не був ніколи одруженим, присвятивши життя інтересам своєї численної родини. Пізніше виявилось, що у Миколи є незаконно народжені діти, яких він навіть офіційно всиновив, але ті не мали право на успадкування майна. Такий аскетичний стиль життя, за словами самого співвласника Кам’янського маєтку, був зумовлений його небажанням чварів за спадщину. У Кам’янці постійно жили його брати і сестри, племінники і племінниці, інші родичі, але тривалий час співвласником помістя (разом із його старшим братом) був лише Микола без претензій від інших членів сім’ї на його частину.

Зовсім іншою ситуація була із Петром Давидовим. У нього народилось 3 дітей: син Василь та доньки Зінаїда та Катерина. Тривалий час ситуація із часткою власності П.В.Давидова у Кам’янському маєтку залишалась незмінною: він отримував свою частину від прибутків, реально не впливаючи на перебіг господарських процесів.

У 1870-х рр. всі його діти почергово одружились, розпочавши власне життя. Тут варто відзначити постать дружини Петра – Єлизавети Трубецької. Вона була самолюбною, власною, автократичною персоною, яка бажала впливати на всю родину. Поміщиця швидко підкорила собі чоловіка, який безвідмовно слухав всі її вказівки. Але на дітей ця влада не розповсюдилась. Доньки часто сварились з матір’ю і як тільки досягли зрілості – відразу одружились. Після цього вплив Є.Трубецької на них був мінімальним.

Дещо іншою була ситуація із сином Василем. Мати любила сина, але в той же час, як і для свого чоловіка, це почуття виражалось у контролі його дій. Це, щоправда, не завадило йому одружитись на збіднілій аристократці Ользі Лівен, але вагомий вплив над своїм первістком мати завжди мала.

Василь Петрович Давидов, як типовий імперець того часу, прагнув побудувати військову кар’єру. Наприкінці 1870-х рр. він служив у передовому кавалергардському полку в Санкт-Петербурзі з великими перспективами на подальше сходження по ієрархічні драбині. Але цього не сталось. Мати розуміючи, що втрачає вплив над сином, кардинально змінила його життєві обставини. Під приводом того, що вона витратила великі кошти на виплату боргів одного зі своїх зятів, Є.Трубецька закликала сина переїхати до неї у Крим, бо у неї нібито не було грошей на його утримання у Петербурзі. Не маючи великих фінансових ресурсів, Василь Давидов був змушений підкоритись і переїхав з сім’єю до батьків.

Однак пробудуть тут молоді Давидови недовго. Трубецька звично почала всіма командувати, але її невістка, хоч і була збіднілою, але мала неабиякий гонор та харизму. Через це вони постійно сварились, а Василь все більше схилявся на бік дружини. Як наслідок, вже через кілька місяців перебування у Криму, родина покинула батьків, при чому мати відмовила їм у будь-якому фінансуванні. В зв’язку із такими обставинами В.Давидов шукав будь-якого хорошого заробітку. Таким чином доля його завела аж до м.Тамбов, де він працював чиновником при місцевому губернаторі.
Можливо, у Кам’янці про Василя Давидова уже б не почули й він й далі десь віддано служив російському режиму. Але неочікувано ситуація змінились. Тітка В.Давидова і сестра Є.Трубецької – З.Свєрбеєва – дізналась про ситуацію з своїм племінником і вирішила йому допомогти. Вона написала листа до сестри з нібито бажанням виділяти В.Давидову щорічне утримання у розмірі 3000 крб. Насправді, З.Свєрбеєва цього робити не збиралась, а знаючи самолюбство сестри спровокувала її на випереджаючий крок. Та швидко відреагувала та ініціювала виділення із Кам’янського маєтку власності для свого сина. Петро Давидов, звісно, цю пропозицію підтримав і розпочався розподіл, який тривав впродовж 3 років: 1884 – 1887 рр.

Такий значимий період процесу пояснюється різними бюрократичними процедурами та вимогами діючого на той час законодавства. Весь маєток було обміряно, визначено його межі та окремі частини, складено відповідну технічну документацію тощо. Також час зайняли різні дискусії про території й об’єкти, які будуть належні кожній зі сторін, що вимагало компромісних рішень. В результаті, 23 березня 1887 р. укладено офіційний Роздільний акт про поділ Кам’янського маєтку. Він мав об’ємне змістове наповнення.

Об’єктами поділу були 3 особи: Микола і Петро Давидови та їхня матір – Олександра Іванівна. Остання, після амністії у декабристській справі, мала право на володіння у маєтку як законна дружина колишнього власника. Але, забігаючи наперед, зазначимо, що їй дісталось найменше. По суті, її долю можна сміливо зачисляти до частини Миколи Давидова, разом із яким вона постійно жила у Кам’янці із 1873 р., а відповідна частка майна дісталась їй як належне право дворянки-власниці.

Територіально Кам’янський маєток складався з 12 частин. Це були різні земельні масиви та промислові підприємства 3 населених пунктів з яких і було сформоване помістя: Кам’янки, Юрчихи та Пляківки. Весь цей перелік включав наступні ділянки: 1) землі Миколаївської (у Кам’янці) та Пляківської економій; 2) урочище “Зрубанець” (лісовий масив під Грушківкою); 3) урочище “Чмижина”; 4) Юрчиська економія; 5) Підлісна економія (біля Юрчихи); 6) Покровська економія (у Кам’янці); 7) ліс “Бовтиш”; урочище “Грушківська люка” (біля Пляківки); 9) цегельний завод у Кам’янці (в районі сучасного лісу “Тростянка”); 10) родові володіння Давидових у Кам’янці (від р.Тясмин біля Зеленого будиночка до суч. приміщення машинобудівного заводу); 11) цукровий завод; 12) урочище “Рудня” із винокурним заводом (нині – мікрорайон “Вокзал”). Загалом це становило 10084 десятин землі (майже 11000 га).

Вся ця нерухомість та промислові об’єкти Кам’янського маєтку були піддані грошовій оцінці. Після цього вивели загальну суму, на основі чого і провели розподіл.
В результаті підрахунків було визначено, що весь маєток, без врахування боргів, оцінюється в 910811 крб. 40 коп. Із цієї суми кожному з Давидових виокремлено його частку в грошовому еквіваленті. На Олександру Іванівну припало 1/7 частина майна, що оцінювалась у 130115 крб. 91 коп. Миколі і Петру дісталось все інше в розрахунку по 390347 крб. 75 коп. кожному. На базі цієї матеріальної оцінки і відбувся поділ власності.

О.І.Давидовій дісталась невелика частина родових володінь у розмірі майже 1,5 десятини. Це була ділянка землі недалеко від Свято-Миколаївської церкви (у парку), де розміщувалось 2 суміжні двори з житловими будівлями та іншими приміщеннями. Нині на цій території знаходиться заводоуправління та цехи і складські приміщення Кам’янського машинобудівного заводу.
Давидова претендувала на значну більшу частку, але добровільно від цього відмовилась в обмін на грошову компенсацію в 130000 крб. від Миколи і Петра. В подальшому ця сума була їй виплачена і жінка розділила її між своїми іншими дітьми.

В результаті поділу було визначено, що окремі частини маєтку і надалі продовжуватимуть залишатись у спільній власності обох Давидових. В першу чергу це стосувалось промислових об’єктів та окремих земельних ділянок. Отже, під спільну власність Петра і Миколи Давидових потрапили: 1) цегельний завод з прилеглими землями площею 54,3 десятини; 2) цукровий завод із землями – площа 42,5 десятини; 3) хутір “Рудня” із винокурним заводом на площі 49,3 десятини; 4) ділянка землі на Покровській частині Кам’янки розміром в майже 1 десятину.

Як і раніше, прибутки від діяльності промислових підприємств ділились порівну між 2 власниками, а управителів та керівників цих об’єктів призначали за спільного погодження. Щоправда так тривало недовго. В подальшому підприємства викуплялись самими ж Давидовими з власності один у одного та передавались в інші руки з обіймів членів сімейства.

Всі інші земельні, лісові та плантаційні масиви розділили безпосередньо між Петром та Миколою Давидовим. Їм дістались приблизно рівні частки у наступних територіальних межах.
П.В.Давидов отримав: 1) землі Покровської економії з урочищем “Тарапуном” (нині це район червоної діброви у Кам’янці) площею 1520 десятин; 2) землі Юрчиської економії площею 1155,2 десятини; 3) урочище “Чмижина” загальною площею 166 десятин; 4) частина лісу “Бовтиш” розміром 1781, 2 десятини. В цілому, територія, яка була віддана у власність Петра Давидова займала площу 4626,3 десятини земель Кам’янського маєтку.

Натомість М.В.Давидову було виокремлено наступні масиви: 1) землі Миколаївської та Пляківської економій площею 2049,5 десятин; 2) урочище “Зрубанець” площею 259 десятин; 3) землі Підлісної економії площею 409, 5 десятин; 4) друга частина лісу “Бовтиш” розміром 1768, 9 десятин; 5) ділянка землі Пляківського лісу “Грушківська люка” площею 203,3 десятини; 6) родові землі Давидових у Кам’янці (за винятком території, виділеній О.І.Давидовій) в розмірі 30,5 десятин. Всього Миколі Давидову було виділено території загальною площею 4748,5 десятин.
По-суті, якщо дещо спростити, то М.Давидову відійшли землі Кам’янського маєтку на правому березі р.Тясмин (разом з Пляківкою), в той час як П.Давидову – на лівому (з Юрчихою). При цьому на правобережжі Кам’янки Петру дісталась “Чмижина”, а Миколі на лівобережжі – Підлісна економія та частина лісу “Бовтиш”.

В результаті поділу виявилось, що дорога, яка веде з Покровської економії до належної П.В.Давидову частини лісу “Бовтиш” проходить по території Підлісної економії, що відійшла до володінь М.В.Давидова. Через це у роздільному акті було окремо наголошено на недопущенні останнім вчинення будь-яких дій щодо руйнування цього шляху та порушенні логістики для господарства його брата.
До речі, питання щодо поділу лісу “Бовтиш” між братами Давидовими у наступні роки після Роздільного акту викликало постійні дискусії. У 1891 р. в лісі проклали просіку між їхніми володіннями, яка в подальшому мала розширитись відповідно до чинних законів та окопатись ровом з обох боків. Але це було зроблено лише у лісових володіннях М.В.Давидова, в той час як на Юрчиській стороні говорили про неправильність прокладеної раніше межі. Через це була створена спеціальна комісія з власників, проведені нові обміри і огляди цих меж у лісі. Але це не дало практичних результатів й проблема остаточно вирішена так і не була.

Окрім власності між братами Давидовими розділили і борги, які були над маєтком. Відповідно до застав на майно у Товаристві взаємного поземельного кредиту визначено до сплати наступні суми: Петру Васильовичу Давидову – 81896 крб., а Миколі Васильовичу – 76219 крб.

Основа маєтку, де раніше знаходилась родова садиба, відійшла до М.Давидова. Він не був ініціатором розподільчого процесу, але пішов на ці компроміси, не маючи корисливих чи матеріальних цілей. Наявний стан речей, навіть після розділення маєтку, його влаштовував й не будучи сильно вибагливим він спокійно сприйняв означені майнові новації. У подальшому в залишених економіях справами займались різні досвідчені керівники. З 1905 р. управителем маєтку став племінник Миколи Давидова – Лев Олексійович. Вже наступного 1906 р. він став офіційним спадкоємцем цього помістя і після смерті свого дядька у 1916 р. ввійшов у права власності. Щоправда цей період був недовгим – до кінця 1917 р. Саме тоді кам’янські Давидови залишили містечко через шалені пертурбації революційних подій.

Натомість Юрчиську частину маєтку очолили спадкоємці Петра Давидова. Ще у 1884 р. сюди приїхав з Тамбова Василь Давидов для огляду і знайомства з господарськими справами. Вже після розділу маєтку він управляв належними його батьку економіями.

Однак уже перебуваючи у Кам’янці у Василя Давидова почала проявлятись душевна хвороба (суч. мовою – шизофренія). Він демонстрував шалені акти агресії, неврівноваженість та безумство. Через це йому довелось їхати на лікування та тривалий час проходити різні курси відновлення. Але це не допомогло і по-суті він помер від божевілля в одній з лікарень закордоном у 1900 р.
Через все більше прогресуючу хворобу чоловіка, у середині 1890-х рр. до Юрчихи приїхала його дружина – Ольга Андріївна Давидова. Ще у 1884 р. вона, де-факто, розійшлась з чоловіком і жила з дітьми у різних родичів, і лише через необхідність управління господарством прибула до належного В.Давидову помістя. В подальшому вона тут і залишиться, ставши власницею Юрчиського маєтку. Разом з матір’ю переїдуть і 2 сини – Василь і Петро. Ця трійка управлятиме тут справами у наступні роки. Ще один син – Олександр – був тут періодично й діяльної участі в управлінні не брав. Зазначимо, що офіційним власником аж до смерті у 1912 р. був Петро Васильович Давидов.

Ці 2 гілки сімейства Давидових у Юрчисі та Кам’янці, у “кращих” традиціях московитського світогляду, ненавиділи один одного. Особливо почуття зневаги проявляли Юрчиські Давидови. Невідомо з чим пов’язані такі обставини. Є думка, що таким чином проявлявся факт ненависті Ольги Давидової до осередку декабристів, яких ця представниця монаршого шовіністичного роду Лівен репрезентувала. Інші говорили, що О.Давидова демонструвала злість та ненависть через свій невдалий шлюб та вимушене життя у провінційній сільській місцевості, а не в столичних імперських салонах. Можливо, це були банальні заздрощі кращого матеріального становища сусідів. Так чи інакше, поміщиця сама та налаштовані від неї діти всіляко намагались нашкодити кам’янчанам. Заручником же цих обставин ставало упокорене українське населення, яке окрім тяжкої фізичної праці було у тому чи іншому вигляді залучене у сімейні війни своїх власників.

Означене шкідництво проявлялось у різних сферах. Зокрема, коли вже цукровий завод належав Льву Олексійовичу Давидову (у співвласності з братом Григорієм) юрчиські Давидови відмовляли сіяти і продавати буряки для цього заводу. Вони укладали угоди з конкурентами і навіть за дешевших цін на буряки та втричі більшої відстані до цих заводів, везли сировину будь-куди, лише б не в Кам’янку. Також О.А.Давидова намагалась узаконити на себе та своїх дітей належну Миколі Давидову частину маєтку. Оскільки він не був офіційно одружений і право на спадок за таких обставин мав нібито належати по прямій лінії нащадків його брата. Для цього поміщиця намагалась підкупити найближче оточення М.Давидова та вплинути на його рішення про перепис майна тощо. Після смерті Миколи Васильовича у 1916 р. юрчани навіть судились за спадок, але – безуспішно. Маєток дістався Льву Давидову, що викликало у Ольги Давидової та її синів велике невдоволення.
Проте сумували вони недовго. Через розпал революційних подій наприкінці 1917 р. юрчиські Давидови виїхали з маєтку. У подальшому, як і їхні родичі з Кам’янки, вони вже сюди не повернулись, адже невдовзі всі ці землі були захоплені більшовицьким режимом.

В подальші 70 років комуністи провели різні “соціалістичні” експерименти над окупованим українським населенням, що супроводжувались геноцидами, депортаціями та репресіями. Одна форма московського поневолення змінила іншу, хоча українофобська суть цих режимів залишилась недоторканою. Це яскраво підтверджує трагедію відсутності своєї держави, яку українці переживали впродовж кількох сотень років, та важливість збереження свої країни зараз, коли йде боротьба за незалежність України та існування нації в цілому.

Олександр Мушта,
Кам’янський заповідник